РУСИНСЬКА КУЛТУРА И ВСОКОЧЕНЯ СОКТАШŸВ
ВЫЗНАМНІ РУСИНЫ
Каждый народ має свою оригіналну културу, традиції и свуй язык, дякувучи котрым сохраняє свуй идентитет. Русины є особенным народом, бо сохранив своє културноє наслідіє и свуй язык, не мавучи нигда свої державы. Русины на протяженію столітій подвергали ся асимілації из бока тых держав, у котрых жили и живуть. Слідствієм сього у перву очередь є вто, ош у многых русинськых родинах молодеж вадь мало знає исторію свого коріння, вадь совсім її не знає, не говорячи про русинськый язык. Так склало ся исторично и політично. Вуд 90-х рокув XX ст. зачав ся новый русинськый ренессанс. Державы, у котрых жили и живуть русины, стали булше вниманія уділяти етнікуму, позад сього націоналні меншины дустали можность розвивати свою културу и традиції, што є хуже хосенным діла ушыткых народув. Так є на днишній день у Мадярщині. У многых родинах молодеж дашто знає про своє походжіня вуд родичув. Мы дораховали составити сисю зберьку из тов цілёв, обы молодоє поколіня русинув Мадярщины могло булше дознатися про славных представителюв русинського народа, котрі внесли цінный вклад у світову културу и науку и могли бы гордитися тым, ош принадлежать ид сёму богобоязному, чесному, талантливому народови.
Зберька написана на двох языках, обы її могла прочитати и мадярськоязычна молода генерація. Бо є общезнамым фактом, ош русины и мадяре мавуть сполну тысячелітню исторію, много сполных традицій. Надієме ся, ош молоді люди будуть булше цінити духовну културу, богаті традиції и усе памнятати, ош „Мы русины – неба сыны”, и ош „Я русин был, єсмь и буду”.
Жерела: И. Поп „Энциклопедия Подкарпатской Руси”, Ужгород 2006. / П.Р. Магочі „Карпатські русины”, Карпаторусинськый научный центр 2000. / М. Лявинец „Вызнамні поставы русинської исторії, літературы и културы”, Будапешт 2010. / Л. Шашварі „По стопам русинüв”, Будапешт 2001.
Будителі
Александер Духнович
(1803-1865)
Великый Будитель русинського народа А. Духнович родив ся 24 апріля 1803 у селі Тополя, тогдашньої Земплинської жупы у Австро-Мадярщині. Вун быв майстаршым сыном у родині сященника Василія Духновича и жоны Марії Гербе-рової. Писати кириліков и читати Апостола його научив дідо Гербері, котрый служив сященником у селі Клокочові. У девятиручному возрасті Александра отправлявуть у училище у Ужгороді, де вун учить ся латыні и мадярському языкови. У 1816 році, коли Александру было 12 рокув, умер його отец, и вун из чотырьма сестрами и єдным братом лишив ся сиротов. На другый день пусля похорон дідо Димитрій Духнович розказав Александру сімейноє преданіє про происхожденіє фамилії и закончив свуй розказ такыми словами: „Сыне мой, памнятай на свуй род, люби свуй род, моль ся к Богу, и позирай усе на Восток и Сівер, вудкы нам чекати спасіння” (Коротка біографія А. Духновича, каноника пряшовського, ним самым написана.) У 1820-1823 роках Духнович закончив курз філозофії у академії у Кошицях, де на нього мали великый вплыв русофільські ідеї. Вуд 1823 до 1827 рока учить ся у богословськуй семинарії у Ужгороді. Послі окончанія семинарії быв назначеный епископом Тарковичом у епархіалну канцеларню уєдно из Василём Поповичом, котрый тогды быв радником епископського и консисторіалного нотаріуса. Межи Духновичом и епископом Тарковичом были разногласія. Як пише Будитель, „терпівым много кривды”. Вун откликнув ся на предложеніє ужгородського поджупана Штефана Петровая и став воспитателём його сына. Через 2 рокы А. Духнович вертаться на катедру на позваня архієрея, у 1833 році його назначавуть сященником на парохію у Комлошу, а у 1834 році у Беловежу. Про своє пребываніє у тых поселеніях вун пише так: „Тогды єм быв первый раз межи Русинами, зістив єм, же и я Русин, возбудило ся чуття в душі руськуй, я зачав читати и писати по руськи, но што было читати, я нігда не видів руську книгу, зато заняв єм ся Псалтырём, Тріфолоём до конця и читав єм по старославянськи, и то не знавши, што у Росіян тот самый гражданський язык.” Вуд 1839 до 1843 рока служив уже тогды у епископа В. Поповича нотаріусом консисторії. У 1843 році послі смерті В. Тарковича по жаданю нового епископа О. Гаганця. А. Духнович перейшов до Пряшова, де прожив до самої смерти. У тот час вун написав булшу часть своїх творув. Головні творы А. Духновича: 1847 – „Книжица читалная для начинающих”, Будин (Будапешт) 1849 – „Состоянье Русинов в Угорщині”, Лемберг (Львов). „Поздравле-ніє Русинов на новый год”. 1850. Перемышль. 1850 – „Добродітель превышаєт богатство. Игра въ трехъ дъйствіяхъ по простонародному изречению въ пользу народа Карпато-Русскаго отъ Александра Духновича”. Перемышль. 1851 – „Літургічеській катехізисъ”, Будин. „Хлібъ души, или набожныя молитвы и пъсни для восточныя церкви православныхъ христианъ”, Будин. 1853 – „Сокращеная грамматика письменнаго русскаго языка”, Будин. 1857 – „Народная педагогія в пользу ученицъ и учителей сельскіхъ”, Лемберг.
Александер Павлович
(1819-1900)
Александер Павлович быв сященником, педагогом, народным будителём, просвітителём, поетом, публіцистом, историком, фолклористом, общественным діятелём другої половины XIX сторочча. А. Павлович родив ся 19 септембра 1819 рока у селі Шарішське Чорне теперішнёго Бардійовського окреса у родині греко-католичеського сященника. У чотыры рокы утратив мамку, у 9 рокув – умер отец. Коли обстав ся круглым сиротов, про нёго заботив ся уйко по материнськуй лініїї, сященник Андрій Гладишовськый. Основні класы началної школы (полско-німецької) Александер Павлович выходив у Лембергови. У 1835-1839 роках А. Павлович учить ся у Бардійовськуй гимназії, затым отходить у Мішколц, де закончив 5 и 6 класы гимназії. У 1841-1843 роках учить ся у мадярському Егері, изглядує право. Короткый час жив у родині німецького дохтора, а пузніше у графа Сірмаї, як учитель и воспитатель його дітей. Там мав у розпоряженії богату бібліотеку мадярської и німецької літературы. У тот час молодый юноша много читав и пробаловав писати стихы по-мадярськы и по-німецькы. Коли освободило ся місто у богословськуй семинарії у Трнаві, тогдашный пряшовськый епископ Йосиф Гаганец заганять А. Павловича до Трнавы. Прожиті туй рокы (1843-1847) были діла нёго великов школов живота. Якраз туй він зачав роздумовати над своїм материнськым языком, у нёго пробудила ся любов ид материнському слову. Вун зачинать писати кириліков стихы. 27 августа 1848 рока быв высвяченый епископом Йосифом Гаганцём на сященника, як нежонатый. На формованя А. Павловича, як особності, великый вплыв мали революційні рокы (1848-1849) и выступленіє російськых войськ у Мадярщину через Карпаты. Мадярські револуціонеры во главі из Кошутом выголосили самостоятелность Мадярщины вуд Австрії. Настали великі изміненія у сполочності, они дотыкнули ся и до живота нашых Русинув на Маковиці. Тоты зміны Павлович приняв и посятив сюй темі дакулко своїх стихув. У фебруарі 1849 рока А. Павлович став архіваріусом и протоколістом греко-католичеського епископського уряда у Пряшові и быв ним до 1851 рока. У тот час вун стрічає ся и зближать ся из А. Духновичом, котрый став діла нёго учителём и старшым братом и котрого дуже цінив. Из Пряшова А. Павлович перебрав ся у Беловежу сященником, отслужив у Беловежі 13 рокув. Туй вун зближать ся из своїми вірниками-русинами, и туй, на Маковиці, сформовав ся зрілым поетом. У септембрі 1864 рока А. Павлович переходить сященником у Свидник , де жив булше 36 рокув аж до самої свої смерти, до 25 децембра 1900 р. У творчості А. Павловича цінными є стихи Отечество, Піснь Карпатоборца, Глас Русинув, Піснь Карпаторуська, Піснь Подкарпатського Русина и др. Вун дуже любив свою рудну землю – Маковицю, завто часть його поезії посячена її природным красотам. Жителі Маковиці прозвали його „Маковецьким соловём”. Як сященник, Павлович писав стихы на релігіозну тематику: Бог, Новый Рік, Віра, Церков, Воздыханіє, Душа, Смерть. У його творчості великоє місто занимавуть просвітительські стихы, у котрых вун призывать ид чистотї, духовності фізичнуй и также стихы, посячені своїм приятелям, стихы, де представленый живот Русина из ушыткых бокув – вуд рожденія до смерті: Думкы над колисков, Єдна бідна мати, Служниця и другі. Його головным наказом было: хранити свуй материнськый язык, бо у нёму жиє народ, не забывати свою исторію, прошлость Русинув. Ушыткым треба памнятати його слова: Як люде слободни жить хочеме з вами Русини желавуть быти Русинами! Свою церков, обычай хранити, Чим нас Бог сотворил, тым хочеме быти.
Евгеній Фенцик
(1844-1903)
Єден из майзнамых русинськых писателюв Е. Фенцик родив ся 5 октовбра 1844 рока у селі Мартинка Берегської жупы у родині сященника. Гимназію закончив у Ужгороді. Затым поступив у богословську семинарію у Відні. Коли закончив свою науку, вернув ся у рудноє Подкарпатя, женив ся на Марії Васовчик. У них родило ся 13 дітей, котрых родителі воспитовали у любви до Бога, до рудної землі. У 1869 році Е. Фенцика высятили греко-католичеськым сященником. Вун быв парохом у Богаревиці (1869-1871), Буковцю (1871-1872), у Дусині (1872-1882), у Порошкові (1882-1894), у Великому Раковцю (1894-1902) и накониць у Горинчові, де и умер 5 децембра 1903 рока. У очах вірникув вун быв чоловіком, котрый вірно служив Богови и свойому народови, чоловіком из глубокыми знаніями: теології, літературы, исторії и філозофії. Вун быв духовным отцём, котрый заслужив честь и признаніє, як чоловік, котрый духовні цінності зробив достоянієм народа, што принесло плоды. Вун написав и издав много творчеськых робот. При выраженії своїх мыслей Фенцик раховав важнов задачов воспитаніє у народа віры, ціломудрія моралного живота, стремліня ид наукам, воспитаніє націоналного самосознанія народа, розкрывавучи перед ним традиції рудного края на фоні историчного прошлого. Як сященник, Е. Фенцик написав 115 робот. Межи ними Божественная Літургія, котра є описанієм греко-католичеського богослуженія, молитвенник „Молитвослов”, стихы Бог, Хрест, Рождество Христа, Воскресеніє и другі. Світські произведенія Е. Фенцика: казкы, учебникы, книгы по воспитанію, стихы, розказы, общественні и историчеські романы, пьєсы, научні статті, переводы. У 1932 році выйшло изданіє „Собраніє сочиненій Евгения Андреевича Фенцика”, котроє содержало 340 печатных робот. У 1885 році Е. Фенцик зачав издавати тыжнёвик Листок, редактором котрого быв до самої смерти. Листок быв таков новинков, котра регулярно давала церковный, літературный, историчеськый матеріал, занимала ся воспитанієм читателюв, розширяла їх кругозор, печатала упражненія, школьні заданія. Новинка писала ся народным русинськым языком, што робило її дуже популарнов, майчитаємов. Е. Фенцик протягом ушыткого свого житя стремив ся до того, обы русины стали уважаємым, достойным народом Австро-Мадярської имперії. Творы Е. Фенцика: „В отчизне без отечества”, „Нищие духом”, „Учитель-неборак”, „Корятович”, „Князь Лаборец”, „Покорение Ужгорода”, „На руинах Невицкого замка”, „Славяне”.
Иоанн Сілвай
(1838-1904)
Межи писателями и Будителями подкарпатськых русинув другої половкы XIX ст. дуже солідноє місто занимать поет-прозаик, публіцист, фолклорист, церковный діятель Иоанн Сільвай. Його літературный псевдонім Уріїл Метеор. Иоанн Сільвай родив ся 15 марта 1838 рока у селі Сусково, розположеному у живописнуй долині верхнього теченія Латориці. Народну школу закончив у Ужгороді у 1847 році. Гимназичні рокы провюв у Ужгороді и у Сотмарі (Романія). Теологічні штудії закончив у Централнуй богословськуй семинарії при Будапештському універзитеті у 1860 році. Довгый час робив сященником у Сускові. Вуд 1881 до 1889 рока жив на Перечинщині у Турьях-Реметах. А вуд мая 1899 рока аж до свої кончины (1904 р.) – служив сященником у Новому Давыдкові на Мукачовщині, де и похороненый. Подобно до Духновича, Кралицького, Фенцика, Уріїл Метеор быв енциклопедично образованнов особностью. Знав булше языкув: кромі русинського – мадярськый, руськый, латынськый, німецькый, словацькый. Свої творы публіковав у тогдашных ужгородськых печатных органах: Світ, Новый Світ, Карпат, у духовно-літературному журналі Листок. У поетичному наслідію Сілвая майже не є интимної лірикы. Своє дарованіє вун поклав на служіння свому народу. У своїх стихах вун намагав ся передати прошлость народа, што по його мненію укріпляє націоналноє самосознаніє. Сілвай зачав писати стихы по-мадярськы пуд влиянієм лірикы Петёвфія и баллад Яноша Араня. Вун достигнув успіха свойов мадярськов поезійов, айбо свуй успіх приніс у жертву и выбрав тернистый путь служіня свому русинському народу. Особоє місто у творчості И. Сілвая занимавуть церковні піснопінія. Они выйшли отділнов книгов пуд заглавієм „Песенник”, (издательство Унио, Унгвар). И. Сілвай своїм Песенником вложив у уста народа прекрасні пісні, написані простым руськым языком. Лебединов пісньов став його прекрасный стих „Горящая свечка”. Стих быв опублікованый у Місяцеслові на 1905 рук (издательство Унио, Унгвар) из слідующим примічанієм: „Сие стихотворение является посмертным, „лебединой песнею” Уриила Метеора, скончавшего ся 13.02.1904 г.
Юлій Ставровський-Попрадов
(1850-1899)
Юлій Ставровський родив ся 18 януара 1850 рока у селі Сулин на Спіші у родині сященника Иоанна Ставровського и матери Параскевы як майстаршый сын. У родині кромі Юлія было ищи 5 дітей. Говорило ся у родині по мадярськы и по русинськы. Отец из дітьми говорив по русинськы, молитвам їх учив по старословянськы. Шестиручный Ставровський зачав ходити у началну школу у Сулині, а через рук родичі перевели його у народну школу у Подолинці из тов ціллю, обы научив ся и німецькому языку. Послі окончанія школы Ставровський поступив у гимназію у Легочі, учив ся там 3 рокы, затым перейшов у пряшовську гимназію, котру закончив у 1868 році. Вуд 1868 рока вун штудує словянську філозофію у Пешті и также є штудентом централної богословської семинарії у Пешті, котру закончив у 1874 році. Послі окончанія семинарії Ставровський служив діаконом у епископськуй канцеларні, а 8 марта 1875 быв высяченый на сященника. У 1875-1876 роках служить сященником у селі Орябині, затым його переводять у епископську канцеларню (1877-1879). У епископськуй канцеларні вун не дуже добре чувствуєся, особенну роль у сьому сыграла особность епископа Товта, котрый быв симпатизантом мадярізації. Из иниціативы А. Добрянського у 1879 році Ставровського переводять на фару у Чертежноє, де Добрянський мав свою резиденцію и быв патроном парохії. Ставровський быв у дуже дружественных звязях из членами родины Добрянського, што мало широкый вплыв на його творчость и освоїня великоруського языка. Не позиравучи на благоприятні зміны у його жизни, у його творчости настала 16-ручна пауза, причины котрої до теперь точно не выяснені. Вуд 1893 рока Ставровський зачинать публіковати свої творы, и далші рокы аж до смерти были майпродуктивными у його творчости. Тогды вун написав такі шедевры, як На Бескіді, Вечерний звон, Зимушній вечер, Спіш и другі. У началі 1899 рока Ставровський захворів и скоро нечекано умер 27 марта того же рока. Похороненый на цвинтарі у Чертежному. Його могила находить ся недалеко вуд могилы А. Добрянського. Хронологія літературної творчості 1868 – Опублікованый первый стих поета Сон (журнал Свет). 1870-1871 – Стихы: Розлука, Страданя Словян, Словянськым апостолам, Отступникам народности, До мого народа (журналы Свет, Новый Свет, Карпат и Листок). 1876 – Отчизна. 1893-1896 – Спомин на Попрад (1893), На Бескидї (1893) К угро-руським (1893), Вечерний звон (1893), Зимушній вечур (1895). Навернутя до отчизни Моя отчизна, в Карпатах Межи лісистых синіх гор, Де муй народ у старенькых хатах Жиє вуд давных непознаных зорь Туєм ся народив, зжив єм ся з нёв Залюбив ся до отчизни своёй Єй, хоть є бідна и нищана, Но у своюй простоті – прекрасна Ты – поет – усе гимн співай
Духовенство
Епископ А. Бачинський
(1732-1809)
Епископ Бачинський быв вызнамным представителём греко-католичеської церкви. У лиці Бачинського мы видиме особность, котра была вірна як своюй вірі, так и свому народу. Вун намагав ся порозуміти свою епоху діла того, обы ушытко, што было у житю позитивного у тот час, што двигало сполочность уперед, обратити на благо свого народа. Андрій Бачинський родив ся у 1732 році у Бенятині, комітата Унг, у родині греко-католичеського сященника. Послі окончанія началної школи вун учив ся у Унгварськуй гимназії, затым у 1752 році изучав теологію у Нодьсомботі, у 1757 році дустав степень доктора. Послі высяченя став капланом у Гайдудорогу. У 1771 році была основана Мукачовська епархія, епископом котрої послі смерти И. Брадача у 1772 р. став А. Бачинський. У 13 тогдашных комітатах Мукачовськоє епископство мало 729 парохій. Епископ А. Бачинський великоє вниманіє уділив ошколованю молодежи на рудному русинському языку, также обученію канторув діла греко-католичеськых сел у школах півцоучите-люв. Вун раховав дуже важным розвитіє сітки народных школ, де предписовав обученіє катехизму дітям вуд 6 до 14 рокув. Епископ Бачинський жадав обеспечити ошколованя на русинському языку учебниками, заявку на котрі дав Універзитетськуй типографії у Буді. По иниціативі А. Бачинського у Універзитетськуй типографії было выдано у 1804-1805 році V-томноє Сятоє Писаніє. Умер епископ А. Бачинський 7 новембра 1809 рока. Изглядувучи діятелность епископа, знамый мадярськый ученый-славіст проф. І. Удворі писав: „Под час служіня епископа А. Бачинського родили ся нові мыслі, нові рішеня, реформы, котрі мали влияніє аж до середины XX стороччя на духовноє житя русинського народа. У його циркуларах появили ся ціннійші елементы русинської идеології XIX-XX ст. Річ не лем у тому, ош из його имням и епископськов діятелностьов извязані перві признакы русинського возрождіня. Вун быв зачинателём скромных, айбо глубоко націоналных начинаній, за што його личность, мож казати, стояла у истокув русинського націоналного двиганя XIX ст.”
Василій Довгович
(1783-1849)
Василій Довгович, сященник, поет, сосполный діятель, быв членом-кореспондентом Мадярської Академії Наук. В. Довгович родив ся у селі Золотарёво Мараморошського комітата. Началну школу закончив у Золотарёві, затым учив ся у Хустськуй латино-мадярськуй школі у католичеського сященника Яноша Тёрёка. Гимназію выходив испершу у Сигеті, а затым у Варадині. Своє ученя Довгович продолжає у Трнаві и у Ужгороді, изучає теологію. У 1811 році быв высяченый на сященника епископом Михаилом Брадачом. В. Довгович быв назначеный парохом у с. Довгоє на Мараморошчині. Своим имням – Довгович – вун обязаный сюй парохії (справжноє имня – Довганич). За 13 рокув сященничеської діятелності у Довгому, В. Довгович побудовав камняну церков. У 1824 році Довговича назначавуть парохом у село Лучки Берегського района, затым асесором Мукачовської епархіалної консисторії. У сись час вун публікує у журналі Замітки про етнографію як науку и историчеську роботу про епископа А. Бачинського. У 1828 році консисторія назначає В. Довговича парохом Мукачова, де вун зачинать будовати базіліку – днишній собор св. Успенія и школу. На протяженії житя В. Довгович занимать важні общественні должності. У фебруарі 1831 рока на первому засіданю Мадярської Академії Наук быв оглашеный состав 6 академікув и 20-х членув-кореспондентув. Межи ними быв В. Довгович. У исторії културы подкарпатськых русинув Василь Довгович майизвістный як поет. Його поезія сохранила ся у рукописному зборнику (1832 р.), составленому їм самым. Свої філозофські роботы В. Довгович писав и опубліковав по-мадярськы у періодичных журналах. Сесе такі: Творец из точки зренія Вселенной (Буда, 1823), Про твореня світа єдным кроком высше вуд Декарта и Ньютона. (Буда, 1829). За сисі роботы вун быв удостоєный званія члена-кореспондента АН Мадярщины. Поезія Довговича состоить из 190 стихув, из котрых 131 написаный латынськым языком, 41- мадярськым и 18- русинськым. Они войшли у зборник „Поемата”, так як и автобіографія автора, котру вун написав по-мадярськы.
Сященномученик Блаженный Теодор Ромжа
(1911-1947)
Имня епископа сященномученика Теодора Ромжи высоко честувуть многочиселні вірники греко-католичеського світа. Епископ Теодор Ромжа приняв мученичеську смерть за віру, бо її любив булше житя. Теодор Ромжа родив ся 14 апріля 1911 рока у Великому Бычкові, што на Подкарпатю. Началну школу закончив у Бычкові, пак из 1920 рока учив ся у Хустськуй гимназії, котру закончив у 1930 році. Його душпастырскоє призваніє формовало ся под вплывом сященника О. Буржуа. Послі окончанія гимназії вун дустає аттестат зрілості из отличієм и продолжає ученя у Римі у Універзитеті Грегоріана у Соllegiо Germanico-Hungarico. У 1936 році быв высяченый на сященника у Римі у день Рождества Христова 25 децембра. Моло-дый сященник вертать ся дому из Италії у юлію 1937 рока, затым, як воєнно-обязаный, мав отслужити у Чехословацькуй армії. Пусля того, як о. Теодор вернув ся из армії, вун быв назначеный адміністратором у села Березово и Нижний Быстрый (Хустськый район Подкарпатя). По просьбі епископа Александра Стойки о. Теодор 1 септембра 1939 рока занимать должность професора філозофії у Ужго-родськуй духовнуй семинарії. У септембрі 1944 рока послі смерти епископа А. Стойки о. Теодора Ромжу посящавуть у епископы. 27 октовбра 1944 рока Красна Армія практично без сопротивленія занимає Подкарпатя. Основна маса населеня Подкарпатя думала, ош Подкарпатя назад буде у составі Чехословакії. Айбо 26 новембра 1944 рока Народна Рада приняла Маніфест, по котрому Подкарпатя воссоєдиняє ся из Украйинов и просить Сталіна приняти його у состав СССР. Айбо епископ Теодор Ромжа и духовенство отказали ся подписати Маніфест. 29 юнія 1945 рока Подкарпатя офіціално стає частьов Совецького Союза, як Закарпатська область Украйины. Нова власть не признає греко-католичеську церков, отказує юй у регістрації. Епископ Теодор отказує ся слідовати указаніям власти присоєдинити ся ид Русскуй Православнуй церкви. Діла епископа Теодора стало ясным, ош власті не дозволять самостоятелно существовати греко-католичеськуй церкви. Завто вун отправляє ся у парохії и своїми проповідями пуд час Богослуженій у церквах вдохновляє своїх сященникув и вірникув на стойкость, на вірность, жертвенность за віру. Путешествіє епископа достигло цілі – указало на вірность народа до свої переслідуємої церкви. У 1947 році зачало ся усиленноє наступленіє на греко-католичеську церков, зачала ся передача греко-католичеських церков православным новоорганізованным парафіям, аресты сященникув, котрі отказали ся перейти у православіє. Епископ Ромжа тым часом продолжає навіщати вірникув, появляє ся на церковных храмах, отпустах, у многых містах при огромному стеченію народа произносить проповіді. А власті робили своє. Сталін дає согласіє на уничтоженіє террористического „гнезда Ватикана в Ужгороде.” 27 октовбра 1947 рока отбыло ся покушеніє на епископа Теодора Ромжу послі осяченя церквы у Лавках Мукачовського района. Айбо покушеніє не удало ся, бо коли грузова машина наїхала на кочію, у котруй находив ся епископ, и „исполнителі” начали избієніє епископа и сопровождавущих духовникув, нечеканно появила ся машина пошты. Раненых, у тому числі епископа Теодора, отправили у Мукачовську болницю. Епископ став приходити ид собі, айбо уже на другый день у отділенію появила ся нова „санитарка” – агент КГБ Одарка. 1 новембра агент Одарка ввела епископу инєкцію яда кураре у тот час, коли сестры милосердія, котрі ухажовали за епископом, дустали приказ участвовати у обході и выйшли из палаты. 1 новембра 1947 рока епископ умер. Вун быв похороненый 4 новембра у крипті Кафедралного собора у Ужгороді. У 1949 році став ся повный запрет діятелности Мукачовської греко-католичеської епархії. На 25 рокув было осуждено 135 сященникув за отказ перейти у православіє. У 1991 році греко-католичеська церков была легалізована. 27 юнія 2001 рока отбыла ся беатифікація (возведеніє у блаженні) сященномученика епикопа Теодора Ромжі.
Научникы
Михаил Балудянський
(1769-1847)
Знамый ученый, первый ректор Петербургського Уныверзитета Михаил Балудянський родив ся 26 септембра 1769 рока у селі Ольшаві на Земплинщині. Учив ся у гимназії Миноритського ордена Паулінув у Шаторолйоуйгелі. У стінах гимназії йому привили любов до наукы. Пузніше Михаил Балудянський поступає у Королювську Академію у Кошицях, де изучав юридичеські наукы. У Кошицькуй Академії вун накопив великі теоретично-юридичні знанія. Закунчивши Кошицьку Академію из прекрасными оцінками, отміченый талантом, Балудянський закунчив своє юридичноє образованіє у центрі наукы Австрійської имперії на юридичному факултеті у Відні. У 1789 році двадцятиручный Михаил Балудянський выдержав конкурз и быв назначеный на катедру політичных наук у Нодь-Вародинськуй Академії. 30 августа 1789 рока вун там прочитав свою перву лекцію, котру посвятив основам теорії и техніки державного права. Дякувучи своюй геніалнуй памняти и способностям, Балудянський накопив огромні знанія, што послужило основанієм у пузніші рокы роботы у Росії дустати прозывку „кладезь наукы”. Великі достиженія на ниві наукы дали можность Балудянському дустати титул доктора права. У 1796 р. вун дустає приглашеніє у мадярськый Столичный институт у Пешті на катедру державно-публічного права. Знаніє пяти языкув: англійського, французського, италіанського, німецького и, не кажучи про класичну латынь, котру знав як свуй рудный язык, дали можность М. Балудянському глубоко изглядовати интересующі його темы державного права. У 1803 році по рекомендації И. Орлая быв приглашеный у Росію, де став професором політекономії Санкт-Петербургського педагогичеського института (1804), а пузніше С.-Петербургської Універзитета и первым його ректором (1819). М. Балудянський участвовав у розроботці проектув по рефоромованю фінанзової системы Росії и также у составленії свода законув Російської Имперії. Вун розробив програму и руководив подготовков первых російськых юристув. М. Балудянський пуддержовав возрожденіє словянськых народув Австрійської Имперії. Переписовав ся из П. Шафариком, В. Караджичем, В. Теке, А. Гумбольдом, Ф. Лістом, И. Сечени. Балудянський ввюв у науку термін політекономія. Його постава усе была и є гордостью русинув. Бронзовый бюст М. Балудянського открывать портретну галерею ректорув у актовому залі С. Петербургського Універзитета.
Михаил Лучкай
(1789-1843)
19 новембра 1789 рока у Лучках на Мукачовщині у родині сільського дяка Михаила Попа родив ся великый просвітитель, чоловік енциклопедичных знаній, великый патріот рудного края. Позад любови ид рудному селу Великі Лучки, вун замінив своє имня на псевонім Лучкай. Народну школу М. Лучкай закончив у Мукачовському монастырі, а у 1805 році зачав ученя у Ужгородськуй гимназії, затым у Велико-вародинськуй, котру закончив из высокими оцінками. У 1812 році закончив богословіє у Відні у 1812-1816 роках, быв высяченый на сященника у Великому Вароді. М. Лучкай робив испершу капеланом у Великых Лучках, затым у 1818 році зачинать робити секретарём и тайным радником у канцеларні епископа Алексія Повчія. М. Лучкай сыграв велику роль при поділі Мукачовської епархії, організовавши епархіал-ный собор у Братиславі. 28 марта 1827 рока М. Лучкая назначавуть адміністратором Ужгородської епархії, пак сященником. У юнію 1829 рока М. Лучкай по просьбі испанського князя Людовика Бурбона, котрый жив у Луккі (Италія) и хотів основати греко-католичеську церков, отправляє ся у Италію. Князь из первого дня полюбив Лучкая и создав йому прекрасні условія, обы вун муг обучати Богослужінню по восточному обряду. У Луккі М. Лучкай выдає перву граматику діла русинув (1830) и пише „Исторію карпатськых русинув”. У октовбрі 1830 рока Лучкай вернув ся у Ужгород. Послі смерти свого покровителя А. Повчія (1831) зачали ся незгоды межи Лучкайом и епархіалным урядом, куды на нього писали доносы зависники. Незгоды прекратили ся из приходом нового епископа Василія Поповича. Лучкая обновлявуть у должности намісника Унгварського округа и назначавуть на должность защитника сімї и мона-шеського обіта. 19 марта 1839 рока Лучкай дустає дозвол на будованя каплиці коло церкви у Ужгороді. 24 януара 1840 рока вун домуг ся того, обы у каждуй парохії, де не є школы, за рахунок сільської громады будовали школы. Епископ. В. Попович обязав Лучкая привлекати у школы дітей русинув. Лучкай по характеру быв дуже точный, пунктуалный, много робив, не позиравучи на состояніє свого здоровля. Умер Лучкай неожиданно 3 децембра 1843 рока. Його похоронили у крипті каплиці коло Ужгородської цеголнянської церкви. У 1926 році студенты-гимназісты поклали мармурову таблу на туй церкви, де Лучкай вірно служив до кунця свого житя. М. Лучкай заняв достойноє місто межи словянськыми писателями ищи у 1831 році своїми творами „Граматиков”, „Церковными проповідями” и шеститомнов „Исторійов подкарпатськых русинув”.
Карой Мейсарош
(1821-1890)
Карой Мейcарош быв первым историком Ужгорода и єдным из первых историкув Подкарпатської Руси. Родив ся Карой Месарош 20 юлія 1821 рока у Гойдудорогу у селянськуй родині. У началнуй школі Карой учив ся добре, поступив у гимназію у Дебрецені, затым учив ся у універзитеті у Пейчі на юридичному факултеті Пейчського універзитета. У 1845 році К. Мейсарош написав и выдав роботу „Основы познанія чоловіка”, у 1846 році закончив штудії и став робити прокурором. Вун участвовав у предреволуціонных кружках ищи у студентські рокы. У період револуціїї 1848-1849 р.р. выступав як журналіст - хронікер револуції. К. Мейсарош описав політичный портрет Шандора Петёвфі и Лайоша Кошута. У 1848 році выйшли у світ книгы: „Парламентські повинності и найновіші Конституціії Европы”. У 1849 році Карой Мейсарош переїхав у Ужгород, де став заниматися адвокатськов практиков. Вун познакомив ся из А. Добрянським, котрый хотів вудокремити подкарпатськых русинув вуд Австро-Мадярщины и обєдинити їх из галичанами и выступив їх оппонентом. Сам Мейсарош провозглашав, ош русины мавуть обстати ся при уряді у составі Австро-Мадярщины. У 1850 році К. Мейсарош написав книгу „Исторія русинув Мадярщины”. У сюй книзі автор отстоює автохтонность русинyв. Друга основателна робота К. Мейсароша „Исторія Ужгорода из найдавнішых часув и понынi”. У сюй роботі вун выступає як первый историк Ужгорода. У 1870 році виходить його „Автобіографія”, у котруй вун описує своє житя, свої достиженія и ошибкы. У 1854 році К. Мейсарош вернувся у Будапешт, де продовжав свою журналістську діятелность, написав дакулко брошюр просвітителського характера. Жив поперемінно у Будапешті, Ужгороді, у Завадці. У Ужгороді К. Мейчарош основав типографію (1861), намагався выдавати новинкы, айбо позад фінансовых тяжкостей они выдавалися недовго. Послідні рокы свого житя К. Мейсарош провюв у Завадці, де и умер 2 фебруара 1890 рока. У Гойдудорогу у юлію 1971 рока у греко-католичеськуй церкви установлено памнятну таблу, а варошська бібліотека была названа у його честь його имням.
Антоній Годинка
(1864-1946)
Знамый изглядователь историк Антоній Годинка родив ся 7 фебруара 1864 рока у селі Ладомиров Земплинського округа (Словакія) у родині греко-католичеського сященника. Дітські рокы провюв у селі Сокирниця Мараморошської жупы, де закончив началну школу. Дале учив ся у гимназіях Сігета и Ужгорода. Далші штудії А. Годинка зачав у Мукачовськуй семинарії, а из 1882 рока у Централнуй Теологічнуй Семинарії у Будапешті. По окончанію теологічних студій єден рук провюв у Сокирниці, де изглядовав греко-католичеські літургії и роботы по исторії словянства. У нього уже тогды пробудив ся интерес ид исторії. У 1888 році А. Годинка поступив на работу у Мадярськый Націоналный Музей. Вун владів кромі русинського и мадярського языкув, церковнословянськым, великоруськым, сербськым, латынськым и німецькым. У 1889 році його заганявуть як державного стипендиата до Віденського Австрійського Исторіографі-чеського Института, де ся занимать дипломатиков, палеографійов и словянськов філологійов. Там вун быв учеником майбулшого славіста того часа В. Ягіча. Вернув ся дому из Відня у 1891 році, дустав степень доктора за роботу „Жерела сербської исторії, еї зачатки”, у 1892 році А. Годинка дустав должность хранителя Цісарської и Королевської бібліотеки и написав много робот, извязаных из словянами. Из 1895-1896 рокув быв стипендиатом Мадярської Академії Наук у Римі. У 1905 році за роботу „Исторія венгеро-словянских контактов 1526 г.” дустав званіє приват-доцента філозофського факултета Будапештського універзитета. Из 1906 рока – професор Пожонської Академії права, у 1918 році завідовав кафедров мадярської исторії філозофського факултета Пожонського універзитета. Послі розпада Австро-Мадярщины А. Годинка перебирать ся у Пийч. Из 1923 до 1935 рока завідовав кафедров всеобщої исторії Пийчського універзитета. У 1932 році став ректором сього універзитета. Из 1911 рока – член-корреспондент, а из 1933 рока дійствітелный член Мадярської Академії Наук. Из 1941-1943 рокув почетный председатель ПОН. А. Годинка є извістным исторіографом школы духовної исторії, автор многочиселных историчеськых церковно-публіцістичеськых робот по исторії Мадярщины и также по исторії Подкарпатської Русі. Се такі, як: Исторія Мукачовської греко-католичеської епархії (Буда-пешт, 1909), Сборник документув по исторії епархії (527 документув, 1458-1715, 1919), Сборник документув по исторії Ужгородської домінії и Унгвара (1917), Утцюзнина, газдувство и прошлость южно-карпатських русинув. Написав еденъ сокирницькый сирохманъ (1923). Сися робота выдана русинськым, англійськым и французськым языками. А. Годинка продемонстровав богатство народного русинського языка. У краєведчеськуй енциклопедії Австро-Мадярщины, котра была выдана у 1900 році, написав главу „Рутены”, илустровану художником русинського походжіня И. Рошковичом, котра познакомила читателюв из бытом и културов русинув. Кромі того, А. Годинка изобрав велику кулкость документув по исторії русинув из разных архівув. Сисі матеріалы вун частично обробив, частично опубліковав. А. Годинка робив над проблемов русинського языка, выдав зборник „Сто наших співанок”, завершив составленіє русинсько-мадярського словаря на 7500 глаголув – Глаголниця. Сбирка всіх глаголов подкарпато-русинського языка. Собрав, упорядив, передословіє написав Гопій Романов. (Факсимілноє выданя И. Удварі. 1991 р. Ніредьгаза, Мадярщина.) Богатоє рукописноє наслідіє А. Годинка упорядковав до посліднього дня живота. Сесе цінноє наслідіє по жаданю фамілії передав у бібліотеку рукописув Мадярської Академії Наук историк Йожеф Перинї, зробивши доступным діла изглядователюв. А. Годинку высоко честувуть учені Европы и світа. У Ніредьгазі у 1993 році была проведена межинародна конференція на його честь, котру організовав проф. И. Удварі. У 1997 році на мурі його бывшого дома была покладена памнятна табла. У 2003 році у Будапешті было організовано Вседержавноє Общество Русинської Интелігенції им. А. Годинки. У 2011 році на його могилі быв установленый мармуровый бюст.
Гиядор Стрипський
(1875-1946)
Историк літературы, фолклорист, товмач, етнограф, писатель Гиядор Стрипський родив ся у селі Шелестові 7 марта 1875 рока. У 1893 році закончив Ужгородську гимназію, затым учився у Будапештському універзитеті, затым у Коложварському, котрый закончив у 1900 році. Там же и дустав учену степень доктора філозофії. 10 рокув Гиядор Стрипський быв бібліотекарём Трансилванського музея у Коложварі. Одновременно робив у Трансилванському Карпатському Обществі. У 1913 році Г. Стрипський быв избраный Членом Романської Академії Наук. Вуд 1913 рока до 1918 рока вун робив у Націоналному музею Мадярщины, як сотрудник отділа етнографії. По заданію музея вун зачав збирати експонаты у мадярськых поселеніях и у Унгськуй жупі и Марамороші. У 1911 році Стрипський подає, як самостоятелный матеріал, майстарші книжкы мадярськых русинув, окрему статю посвящає русинськуй азбуці, найдену ним у Коложварі. Як оригіналный літератор, писав стихы, розказы, очеркы. Зробив великый вклад у фолклористику Подкарпатської Руси. У 1905 році у селах комітатув Берег, Угоча и Мараморош вун записав 50 русинськых казок и 100 співанок. Составив антологію русинського фолклора (Народна словесність Угорської Руси у историчных памнятниках живої старины та писемства. 1921 р. Рукопис.) Послі провозглашенія Мадярської Республікы у 1918 році возглавив отділ руськых (русинськых) вопросув у міністерстві просвіщенія, став радником міністра націоналных меншин. Вун розробив проект кодифікації русинського языка. Основав у Будапешті діла русинув выдавателство Час, котроє мало выдавати Русько-Крайнянську бібліотеку и составив діла неї перву русинську книгу Читанку для дорослых. У своюй роботі Гдѣ документы старшей исторії Подкарпатской Руси? призывав русинув честовати свуй рудный язык и сохранити стару топономію у селах, де они живуть. У 1941-1944 роках принимав активноє участіє у роботі ПОНа.
Шандор Бонкало
(1880-1959)
Научник-славіст Шандор Бонкало родив ся 22 януара 1880 рока у Рахові на Подкарпатю. його родина по лінії отца была мадярська, по материнськуй – русинська, мати была родичков знамого церковного историка Василя Гаджеги и Юлія Гаджеги, професора теології. Шандор Бонкало закончив народну школу у Рахові, затым учив ся у гимназії Піарістув у Ужгороді, пак у Мараморош-сігеті. Родителі записали його послі окончанія гимназії у Ужгородську Духовну Семинарію. Из дипломом теолога Ш. Бон-кало намагав ся найти роботу на Подкарпатю. Айбо його намаганя не увінчали ся успіхом, и вун записав ся у Будапештський університет П. Пазманя. Вун став изучати словянські языкы. У 1906 році дустав диплом філолога латыники-германистики-славістики и став професором гимназії. У 1910 році Ш. Бонкало защитив докторську дисертацію, много публікацій його робот появмло ся у часописах. У 1913 році Ш. Бонкало выграв конкурс и дустав стипендію Русской Имперской Академии, у результаті 1,5 рока провюв у Росії. Пусля того, як вернув ся у Будапешт, была опублікована його систематизована, обобщающа робота „Словяне”. У 1917 році Ш. Бонкало возводять у приват-професоры русского языка и літературы Універзитета им. Пийтера Пазманя. У 1919 році вун дустав званіє професора и йому поручавуть создати катедру русинського языка и літературы. Научну карьєру Ш. Бонкало прерывали поетичні событія того часа (1 Світова война, розвал Австро-Мадярської Имперії, Трианонський диктат 1920 рока). У 1919-1920 роках зачав учити русинськый язык и літературу на катедрі. Задачов катедры было давати информацію про русинув, котрым послівоєнноє правителство Мадярщины хотіло дати културну и політичну автономію. Айбо так стало ся, ош політичні событія сыграли рокову роль у житю Ш. Бонкало. У 1924 році сократили катедру русинського языка и Ш. Бонкало отправили на пензію. У 1925 році Ш. Бонкало зачав серію передач по радіо про знамі юбілеї русинської и руської културы. Сеся серія передач ишла близько 20 рокув. У 1925-1938 роках, состояла ся його робота як перекладача. Книжноє издателство Гуттенберга стало выдавати серіал из назвов „Класики мирової літературы”, де руські романы перекладав Ш. Бонкало. Великим успіхом ползовав ся роман Л. Толстого „Война и мир” у його перекладі. Пусля кунця войны 1 новембра 1945 рока Ш. Бонкало назад зачав роботу у Будапештському універзитеті. Вун продовжав изглядователску роботу до кунця житя. Умер у Будапешті 3 новембра 1959 рока. За ушыток період житя його майвысшим желанієм было стати хранителём, защитником тої русинської културы, у котру ся уродив. Його роботы „A magyar rutének” (1920), „A Kárpátaljai rutén irodalom és művelődés” (1935), „A rutének” (1940). Сесі книгы є свідітелством того, ош Ш. Бонкало прославив исторію и културу pусинського народа.
Николай Бескид
(1883-1947)
Знамый научник, літературознатель Н. Бескид, родив ся 23 юнія 1883 рока у селі Болдогкёваролйо, недалеко вуд Абоуйсантова. Вун происходив из знамої русинської родины. Його прадідо, дідо и стрыко были знамыми сполочными діятелями. Н. Бескид учив ся у Пряшовськуй католичеськуй гимназії (1892-1900). У родині было традиційов, ош даякый член родины ставав сященником. Так дораховав и Николай Бескид. Вун штудовав теологію у Будапештському універзитеті и у 1917 році быв высяченый у сященники у Пряшовському катедральному соборі. У 1900 році Н. Бескид быв назначеный директором епископської канцеларні. У тот час вун заниматься научнов роботов, у 1911 році стає доктором філозофії. Из 1903 рока, на протяжению 20 рокув Н. Бескид быв рядным членом Мадярського Историчеського Общества и публікує перву свою велику роботу Исторія аббатства у Таполці. У 1923 році вун отходить из Пряшовської епархії у село Легнава. У сись період Н. Бескид по просьбі Ужгородського Общества им. А. Духновича занявся выдавательством произведеній Будителюв. Вун присвятив роботы А. Духно-вичу „А. Духнович и його поезія” (Ужгород 1929), „Духновичі” (1934), Ю. Ставровському-Попрадову „Поезія Попрадова” (1928), „Юлій Ставровський-Попрадов” (1929). Н. Бескид быв єдным из авторув 12 сценаріюв ид філмам релігіозного характера. По просьбі Общества русинув у Америці зачав робити над сценаріями ид філмам про Федора Корятовича и Александра Духновича, айбо судьба сих робут неизвістна, бо II Світова война перервала його контакты из американськыми русинами. Н. Бескид выйшов на передчасну пензію по своюй волі у 1945 році. Жив у брата до самої смерти, котра сталася у 1947 році. Выдав бібліографію произведеній Е. Фенцика Хронологический перечень Евгения Андреевича Фенцика. (1932).
Иван Гарайда
(1905-1944)
Лінгвіст, педагог, русинськый просвітитель Иван Гарайда родив ся у селі Зарічово на Подкарпатю 29 януара 1905 рока. Из 1919 рока жив из родичами у Мадярщині, де у 1924 році закончив гимназію у Сийкешфегирварі. Из 1924 рока до 1928 учив ся у Будапештському універзитеті на юридичному факултеті, де дустав титул доктора права. Затым поступив на філологічный факултет у Пешті, а из 1930 рока став студентом Ягеллонського універзитета у Кракові, котрый закончив у 1934 році. У Кракові И. Гарайда робить преподавателём універзитета аж до 1939 рока, коли його арестовало гестапо уєдно из другыми професорами и депортовало у концлагерь Саксенгаузен. По прошенію мадярського правительства у 1940 р. його освободили, и вун выїхав у Ужгород. У Ужгороді И. Гарайда стає директором Подкарпатського Ощества Наук ПОН. Сись пост вун занимав до прихода совіцької армії 27 октовбра 1944 рока. За сись період Н. Гарайда быв редактором и издателём журналув Літературна Неділя, Руська молодеж, научного квартальника Зоря, сільсько-господарського календаря 1942-1944, тридцяти книг из серії Народна бібліотека, сорока выдань серії Літературно-наукова бібліотека, книг серії Дітська бібліотека. Робив И. Гарайда и як изглядователь, историк и лексикограф. Як лексикограф, составив словарь иноязычных слов, робив над русько-мадярськым словарем. Великоє значеніє мала його Граматика руського языка, котра выйшла у 1941 році. ЇЇ значеніє было ширшым, як практичеського учебника, бо її мож раховати попытков кодифікаціїї русинського літературного языка. Житя и діятелность ученого перервав арест його совіцьков контррозвідков 17 новембра 1944 рока. Вун быв обвиненый у „профашистской агитации против коммунистического движения”. Умер у тюрмі СМЕРША у Ужгороді.
Еміл Балецкий
(1919-1981)
Еміл Балецкий, знамый научник, філолог-славіст, родив ся у селі Гукливоє на Воловеччині (Подкарпатя). Вун закончив народну школу у Чинадієві, затым Мукачовську руську гимназію у 1937 році. Ищи студентом Еміл Балецкий выдав свуй первый зборник поезій „Вербный трепет” на руському языку (1936). По окончанию гимназії поступив у Пражськый Карлов універзитет на філозофськый факултет. Там вун изглядовав славістику пуд руководстом професорув М. Вайнгарта и Й. Горака (1937-1939). Послі прикапчаня Подкарпатя ид Мадярщині продовжав ученя на філозофському факултеті Будапештської універзіты (1939-1943). У тот же час редаговав из Будапешта літературну страницю унгварської новинкы Карпаторуськый голос. Еміл Балецкий писав свої творы у основному руськым языком, айбо сохранили ся його роботы, написані рудным русинськым языком. Дякувучи знакомству из польськым историком и столичным діятелем Вацлавом Фелчаком, даякі його творы были на польському языку у прессі польськых утікачув Мадярщины. Еміл Балецкий также активно сполупрацовав из Подкарпатськым Обществом Наук и редакційов новинкы А. Бровдія „Русская правда”. Свої стихы публіковав у зборниках 12, Живая струя, лінгвістичні изглядованя у часописах Зоря и Літеатурна Неділя, у тому числі роботу про гласні у русинськых діалектах и аналіз граматики Е. Сабова 1890 рока. У 1943 році Еміл Балецкий быв мобілізованый у мадярську армію. У кунци войны його арестовали. Послі высвобождіня из темниці по рекомендації знамого славіста професора И. Кньєжі, Еміл Балекцкий быв принятый асистентом Словянського института Будапештської універзіты. Из 1951 рока быв завідуючим катедров руського языка института иностранных языкув, у тот же час быв доцентом Русского института Будапештської універзіты. Из 1952 рока до 1965 Е. Балецкий руководив катедров руського языка института им. Леніна. Из 1965 рока до самої смерти завідовав катедров руського языка историко-філологічеського факултета Будапештського універзитета. Е. Балецкий изглядовав русинські діалекты, резултаты своїх изглядовань публіковав на страницях журнала Studia Slavica, редактором котрого быв многі рокы. Изглядовав лексику историчных документув XVII ст,. детално проаналізовав діалект села Комловшка (1956-1958), подготовив малу антологію русинськых текстув (1980). Умер у Будапешті у 1981 р. У 2007 році по поводу 25-роччя из дня смерти ученого-славіста Русинськым Самосправованям Теризвароша была покладена памнятна табла на хыжі, де вун у послідні рокы жыв по ул. Сінеї-Мерше Пал 6.
Иштван Удворі
(1950-2005)
Знамый научник, основатель катедры українського и руського языкув Ніредьгазської Высшої педагогичеської школы професор И. Удворі родив ся 14 юлія 1950 рока у селі Торнёшпалца у Саболч-Сотмарському регіоні. Началну школу закончив у селі Еперєшка, а середню - у сосідньому Мандоку. Закончив універзитет у Дебрецені у 1975 році, де дустав диплом по спеціалності исторія и руська філологія. Из 1978 рока И. Удворі робив у Ніредьгазськуй Высшуй школі до 2000 рока. У 1981 році защитив кандидатську дисертацію, у 1988 році – докторську, у 1997 році – представив и успішно защитив роботу на степень доктора Академії Наук Мадярщины. У Ніредьгазськуй Высшуй школі И. Удворі у 2002 році організовав и подготовив ид успішнуй аккредетації катедру української и русинської філології. Из 2002 рока катедра была аккредитована, и такым образом И. Удворі создав єден из самых великых центрув української и русинської наукы у Мадярщині. И. Удворі на протяженії свої научної діятелности уділяв великоє вниманіє межетнічным процесам, културным и языковым взаимным звязям, котрі возникли историчеськи межи разными народами, проживающими у Мадярщині. Занимавучися изглядованям наслідія академіка А. Годинки, вун вудредаговав 8 окремых томув, у тому числі обємну роботу А. Годинки „Збирька всїх глаголув карпато-русинського языка” (1991), „Отцюзнина, газдувство и прошлость южно-карпатських руси-нув (2000 р). У посліднї місяці свого житя вун написав спередслово до зборника русинськых текстув А. Годинки „Час гурше, ги вода…” (2005 р.) Професор И. Удворі у своих многочиселных роботах изглядовав научну діятелность Ласло Чопея, Гиядора Стрипського и другых выдающихся діятелей русинської интелігенції: епископув И. Кутки, А. Бачинського, Г. Блажовського. М. Ольшавського, И. Брадача. Кромі своїх профессіоналных обязанностей, И. Удворі быв активным членом научных обществ и асоціацій. Вун быв основателем Вседержавного общества им. А. Годинки и первым лавреатом премії им. А. Годинки.
Політикы
Адольф Добрянський
(1817-1901)
Вызнамный політичный и общественный діятель Подкарпатя Адолф Добрянський родив ся 6 децембра 1817 рока у селі Рудльово (Словакія) у родині греко-католичеського сященника. Вун учив ся у гимназіях у Легоче, Рожняві, Мішколці. Изглядовав філозофію у академії у Кошице, право у Егері, горноє діло у горно-лісовуй академії у Банскуй Щавниці. А. Добрянський владів у совершенстві руськым, мадярськым, німецькым, италіанськым, французськым, словацькым, гречеськым и латинськым языками. А. Добрянський принимать ідею словянської єдноты, пропагованої чеськыми и словацькыми будителями В. Гопком, П. Шафариком и включає ся у акції борьбы за право каждого народа на політичну самостоятелность. Вун из надеждов стрітив револуцію 1848 рока у Мадярщині и чекав вуд Лойоша Кошута наданя гражданськых прав русинам Подкарпатської Русі. Його выбиравуть депутатом мадярського парламента вуд словацького округа Банска Щавница, айбо його мандат не быв признаный. Мадярські власті отказали ся рішати націоналный вопрос и А. Добрянський выробив свою русинську програму созданія у Австрійськуй имперії єдиної провінції у составі Угорської Русі, Галіції и Буковины и представив її императору Францу Йосифу. Послі того, як мадярська револуція была потоплена у крові, А. Добрянський у октовбрі 1849 рока приїзжає у Відень во главі русинської делегації (В. Алексович, М. Висаник, Й. Шолтес, А. Яницкий). Делегація подала петицію исмператору из 12 пунктув, у тому числі: вызнаня русинського языка у школах и урядах, выданя русинськым языком книг, учебникув и др. Из ушытких пунктув петиції быв выполненый лем єден: образованіє Ужгородського автононого округа. Добрянського назначавуть директором канцеларії округа Унг, Берег, Угоча, Мараморош. А. Добрянський требовав вызнати право каждого народа на самоопреділеня. Статі, річі, котрі А. Добрянський выголошовав у Парламенті, потрясали ушытких. А. Добрянський проводив значителну културно-просвітительську роботу. У 1866 році його выбиравуть председателём Общества Св. Василія Великого. При його поддержці у Подкарпаттю выходили часописы Світ и Сова. Из сочиненій на руському языку мож привести слідующі: „О западных границах Подкарпатской Руси со времен св. Вла-димира”, „О реформе календаря”, „О современном политическом и религиозном положении австро-угорских русских”. А. Добрянський быв обвиненый мадярськыми властями у панславізмі, позад сього мусів выїхати у своє помістя у Чертежному, айбо у 1875 році емігровав у Росію. У 1881 році вернув ся у Австро-Мадярщину и поселив ся у Лембергови. Послі кунця скандалного процеса, у котрому його и його доньку обвинили у „державнуй изміні”, А. Добрянський выїхав у Відень, а вудти у Инсбрук, де у 1901 році умер. Похоронили його по завіщанію у с. Чертежному у Словакії.
Иван Куртяк
(1888-1933)
Політичный діятель Иван Куртяк родив ся 2 фебруара 1888 рока у Хусті на Подкарпатю. У 1920 році закончив Ужгородську учительську семинарію и быв назначеный учителём у село Чепа, а пак у село Салдобош. У 1914 році заруковав у Сігет, вудкы попав на русский фронт, де быв тяжко пораненый. Пусля выздоровленія быв направленый у Відень, де знакомить ся из словацькыми и иншыми політиками, и сам став політизовати. Пусля револуції 1919 рока вернув ся у Хуст, де проявив велику політичеську активность и основав партію автономістув „Подкарпатськый Хліборобськый Союз” (1920-1923), из котрої возник Автономный Земледельчеськый Союз. У 1923 році И. Куртяк быв избраный депутатом у Чехословацькый парламент, де боров ся за автономію Подкарпатської Руси. Партія Автономный Земледельчеськый Союз у програмі мала за основу достиженіє автономії Подкарпатської Руси на основанії условій Сен-Жерменського мирного договора, борьбу против українізації русинув. Хоть партія декларировала свою независимость, на самому ділі її лідеры были мадярофілами и дуставали пудпору вуд мадярського правительства. И. Куртяк быв вызнамнов поставов, як політичеський діятель. Головнов темов його выступленія у Парламенті и на многых межинародных конференціях была автономія Подкарпатської Руси. А головнов ціллю – возврат Подкарпатської Руси у состав Мадярщины. Умер И. Куртяк у 1933 році.
Андрій Бровді
(1895-1946)
Знамый політичный діятель, учитель, журналіст А. Бровді родив ся 2 юлія 1895 рока у селі Кивяжд. У 1914 році закончив Ужгородську учительську семинарію и став учителём у Великому Бычкові. Айбо його скоро мобілізувуть у армію, де вун дустав раненіє и вернув ся на Под-карпатя. У 1920 році уєдно из И. Куртяком став основателём партії Подкарпатськый Земледельчеськый Союз. Послі смерти первого председателя партії И. Куртяка, возглавив сесю партію. (1933). Як її представитель, быв избраный членом чехословацького парламента и быв ним до 1938 рока. Кромі того, быв членом Президії Общества Духновича, редактором сатиричных журналув „Тюкоді пойташ” (1920) и „Карпаті футар” (1921-1924), котрі выдавали ся мадярськым языком, выпускав новинку „Русскій Вісник” (1923-1939). Вуд септембра 1938 рока А. Бровді є головным представителём обєдиненої Централної Народної Рады на переговорах из Прагов, а у октовбрі правителство Чехословакії назначило його премєр-міністром правителства первого автономного уряда Подкарпатської Русі. У новембрі 1938 р. быв арестованый пражськым правительством за „антидержавну діятельность”. У фебруарі 1939 рока быв освобожденый и пак реабілітовав ся у Татрах. Коли Подкарпатська Русь стала назад принадлежати ид Мадярщині, вернувся у Ужгород. У маю 1939 рока А. Бровді став депутатом Нижньої палаты Мадярського парламента, де до 1944 рока возглавляв групу русинув, котра намагала ся дустати автономію права діла Подкарпатської Русі. Ушытку свою політичну діятелность А. Бровді направляв на єдну ціль – добываня автономії русинам Подкарпатя. Пуд час словацького востанія у августі 1944 рока, А. Бровді намагав ся наладити контакты из совецькими властями, айбо сесе не удалося. Вун быв арестованый у 1945 р. У 1946 році быв приговореный до смертної кары за сполупрацу из мадярськым режимом и розстріляный. Журналістські роботы А. Бровді выйшли німецькым языком: „Подкарпатська Русь за час Сятостефанської короны (1939) и Панславізм и русины Подкарпатя (1934). У 20-30 рокы XX ст. на Подкарпатю широко ставили його пєсы „Гроші як діавол” и „Спекулянты”. Сын А. Бровді, А. Бровді мол. - художник жив у Будапешті.
Художникы
Ігнацій Рошкович
(1854-1915)
Єден из майзнамых художникув Подкарпатя XIX столітия Ігнацій Рошкович родив ся 28 септембра 1854 рока у селі Славковці Земплинської жупы у родині греко-католичеського сященника. Вун учив ся у Ужгородськуй гимназії, де первым його наставником быв академічеськый художник професор Ференц Гевердле. Затым вун став учеником Фердинанда Відры. Вун уже у рокы ученя задумав стати живописцем. У 1975 році способный ученик успішно здає испыты у Будапештську Академію Художеств, де його учителями ставуть знамі мадярські живописці Дюло Бенцур, Бертолон Сейкель. У 1879 році І. Рошкович отправився у Париж, а пак у Мюнхен, де совершенствує свою художественну техніку. 1882-1883 рокы живописець проводить у Римі, де изучає полотна великых майструв Епохы Возрожденія. Из Рима І. Рошкович вертать ся у Ужгород, де довгый час робить учителём рисованія, а уже из 1885 рока живе постоянно у Будапешті. Самый плодотворный період у творчості Рошковича 1880-1890 рокы. Вун приобрітає популарность як монументаліст. Образы у церкви Пряшова (1881), фрески у церкви Снины (Словакія) „Благовіщеня” у монастырі Марія-Радна (Романія), росписи будапештськых храмув: базіліки Св. Стефана, римо-католичеської церкви у Йожефвароші, греко-католичеської церкви на Ровжак тере, роспис зала св. Стефана у Будинськуй королевськуй палаті – сесе далеко не повноє перерахованя робот І. Рошковича. У 1882 році за картины, написані на релігіозну тематику и иконопись, вун быв награжденый премійов, у 1900 році дустав малу державну премію, а у 1902 році – премію Кароля Лотца. І. Рошкович быв тісно звязаный из Отцюзнинов, из прекрасным краєм, де ся родив, де вырус, де постоянно жила його сімя. На Подкарпатю І. Рошкович росписав церквы у селах: Краснопорів, Великуй Копані, Цегольнянську церков у Ужгороді. Його картина “Св. Мефодій и Кирилл апостолы словян” находить ся у Закарпатському Художественному Музею. Дякувучи великуй роботі у рудных краях, І. Рошковичу поручили илюстровати VI том труда извістного ученого академіка А. Годинки „Австро-мадярська монархія у слові и у картині”, а именно розділы „Ужгородськый комітат” и „Русины”. Послідні рокы житя художника осложнили ся сліпотов, котра прогресовала, операціями по сьому поводу и другыми хворотами. Умер І. Рошкович у 1915 році у Будапешті.
Игорь Грабарь
(1871-1960)
Знамый художник и искусствознатель Игорь Грабарь родив ся 25 марта 1871 рока у Будапешті. Бун быв сыном доньки знамого політичеського діятеля А. Добрянського Олги и Еммануїла Грабаря, котрый у тот час быв членом мадярського парламента. Дітські рокы И. Грабаря пройшли на Подкарпатськуй Руси у с. Чертежне (теперь територія Словакії). У дітстві Игорь много чув про Росію, російську исторію и літературу вуд многочиселных гостей, котрі навщивляли діда А. Добрянського у Чертежному. У 1889 р. мати из дітьми Игорем и Володимиром выїхала у Росію, у Єго-рьєвск, де тогды жив її чоловік, Еманнуїл Грабарь, котрый мусив утікнути вуд преслідовань мадярськых властей. Так Игорь став гражданином Росії, хоть цілоє житя раховав из тым, ош происходить из Подкарпатської Руси. У Росії Игорь Грабарь закончив універзитет у Петербурзі и Академію Художеств (1898). Діла завершеня ошколованя вун выїхав у Мюнхен, де познакомив ся из методами ошколованя у школах А. Ашбота и Голлоші, котрі мали на нього великый вплыв. У Мюнхені у тот час быв дуже популарным пленерный живопис и творчество импрессіоністув. Роботы И. Грабаря Септемберськый сніг (1903) и Фебруарсьска блакить (1904), Зимний солнечний день, портреты зробили художника вызнамным и стали цінными експонатами Третяковської галереї. И. Грабарь глубоко изглядовав російську исторію, у соавторстві вун выдав Исторію російського искуссства. (1906-1916). У 1936 році И. Грабаря назначавуть директором Института исторії искусств, у тот же рук його выбиравуть дійствителным членом Академії Наук СССР, а у 1947 – Академії Искусств СССР. Послі II Світової Войны, коли Подкарпатська Русь стала именовати ся Закарпаттям и войшла у состав Украйины, звязь из родичами стала булше доступнов. Знамый художник принимать рішеня передати у дар організованому Закарпатському Художественному Музею колекцію творчеськых робот. Сесе стало ся 1 юнія 1955 рока. Краяне и родичі організовали Грабарю грандіозну стрічу. Гостили свого знаменитого земляка стравами русинської кухні, котру вун памнятав из дітинства, організовали навщиву Горянської ротонды и самого Ужгорода. Сесе было незабываємым. Межи принесеными творами были роботы разных періодув Золота осінь, Склянка из лекваром и яблока, Портрет Олги Адолфовни Грабарь, Портрет Володимира Грабаря, Автопортрет у шапці, Іней при сході сонця. Открытіє выставки отбыло ся 5 юнія 1955 рока. Грабарь мечтав ищи пожити и пописати у свому рудному краю. Айбо сесе не удалося. Умер И. Грабарь 16 мая 1960 рока.
Адальберт Ерделі
(1891-1955)
Єдным из основателюв подкарпатської школы живописи быв А. Ерделі. Вун є єдным из майизвістных художникув Подкарпатя, Европы и світа. Вун родив ся 25 мая 1891 рока у Загатю (Подкарпатя) у родині учителюв. Адальберт Ерделі учив ся у Мукачовськуй гимназії, затым у учительськуй семинарії у Мараморошсігеті, котру закончив у 1911 році. У 1911-1916 роках учив ся у Будапештському мадярському художественному институті. Учителями його были І. Ревес, Ференц Карої и др. Дуставши диплом професіоналного художника и учителя малёваня, А. Ерделі преподає рисунок у горожанськуй школі, гимназії и семинарії у Мукачові, много робить як художник. Обы усовершенствовати своє мастерство, їде у Мюнхен, де изглядує роботы класикув образотворчого искусства, знамых портретистув Німеччины. У Европі вун познакомив ся из искусством художникув импрессіоністув. Пусля вертаня на Подкарпатя А. Ерделі приступив ид педагогічнуй діятелності у Ужгородськуй півцо-учительськуй семинарії. У 1928 році уєдно из Й. Бокшаєм організовує приватну Ужгородську публічну школу рисунка, учениками котрої были такі знамі из часом художники, як А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький, З. Шолтес и др. У тот же час Ерделі много робить, про што свідчать многочиселні выставки у Ужгороді, Брно, Празі. У 1929 році Ерделі выїзжає у Францію, де бывать у разных містах. Знакомить ся из роботами знамых художникув. Великоє впечатленіє на цілоє житя лишило ся у нього пуд час перебываня у художнюй колонії замка Гарджілес. Там вун много малює, його роботы експонувуть ся у Парижі на Єлисейських полях и также у Белгії. Вун став увіреным у тому, ош світовоє искусство творить ся у Парижі, а кульмінаційнов точков його є творчество Сезана. Вернувшись из Франції, А. Ерделі у 1931 році організовує у Ужгороді Общество діятелюв образотворчого искусства Подкарпатської Русі и стає його головов. У 30-х-40-х роках XX сторочча полотна А. Ерделі выставляли ся на Подкарпатю, у Братіславі, Кошицях, Брно, Пряшові, Будапешті, Відні, Варшаві, Мюнхені, Римі, Венеції, Неаполі. Знамі картины А. Ерделі: „Юна художниця” (1928), „Циганкы” (1928), „Портрет Андерса Остерлінда” (1930), „Портрет А. С.” (1950), „Натюрморт из яблоками” (1939), „Вид Ужгорода” (1940), „Мукачовський замок” (1947), „Автопортрет” (1950), „Портрет артистки К. Балог” (1951) и др. А. Ерделі заслужено рахує ся головным основателём подкарпатської художественної школы. Його знамыми учениками были А. Коцка, Е. Контратович, А. Борецький. В. Микита, Н. Медвецький, Ю. Герц, Ф. Семан и др. Послідні рокы його житя были дуже тяжкыми. Його переслідовали за идеологію. У 1947 році його зміщавуть из руководства Ужгородського художественно-промыслового училища, затым, обвинивши у космополітизмі и буржуазному формалізмі, його лишили права руководити Обласнов Організаційов Союза художникув Украйины, котру створив фактично вун. У 1954 році у Ужгороді открыла ся послідня выставка робот А. Ерделі при його житю. Умер А. Ерделі 19 септембра 1955 рока у Ужгороді. Похороненый на цвинтарі Калварія.
Йосиф Бокшай
(1891-1975)
Єден из основателюв подкарпатської художественної школы, єден из майтитулованых и світознамых художникув Подкарпатя Йосиф Бокшай родив ся 2 ок-товбра 1891 рока у селі Кобылецька Поляна. Дідо, отец, рудный брат и даякі другі члены родины были греко-католичеськыми сященниками. Вун из дітства любив малёвати, про што свідітельствує автопортрет, написаный ним у 4 класі Мукачовської гимназії, пусля окончанія котрої у 1910 році вун поступив на педагогічноє отділеніє Будапештської Академії Художеств. По рекомендації художника Ігнація Рошковича, котрый преподавав у Ужгородськуй гимназії, Й. Бокшай дораховав попробаловати себе на художественнуй царині. Його учителем быв знамый майстер Імре Ревес, котрый довгый час прожив у Севлюші (Подкарпатя). Послі окончанія Академії 1 августа 1914 рока Й. Бокшая мобілізувуть рядовым вояком австро-мадярської армії. У яри 1915 рока вун попадає у плін російської армії, из котрого лем у 1918 році вертать ся на Подкарпатя и зачинать педагогичеську діятелность у Ужгородськуй горожанськуй школі. И из того часа, т.е из 1918 рока, Й. Бокшай посвятив своє житя живописи. Важнов страницьов творчости Й. Бокшая кунця 20-30 рокув, є його роботы на релігіозну тематику. Майизвістными є композиції Проповідь (1926), Сятый Иоанн Златоуст на Літургії (1927), Учителі Восточної Вселенської церкви и др. У 30-40 роках Бокшай принимать участіє у многочиселных выставках у Празі, Брно, Братиславі, Кошицях, Будапешті, Ужгороді, Мукачові. Майзнамі роботы сього періода: “Село Богдан”, “Село Волосянка”, “Осінній пейзаж”, “Гуцульська свальба” и другі. У 1940 році, коли Подкарпатя назад войшло у состав Мадярщины, художники края создали новоє обєдиненіє – Союз Подкарпатськых Художникув – єдным из основателюв котрого быв Й. Бокшай. У 40-50 роках Й. Бокшай пише серію великых композицій Бокораші, Терен цвіте, Золота осінь и другі, котрі принесли художнику всеобщоє признаніє. Вун и далше принимать участіє у престижных выставках и на Україні, и у СССР, и за гатарами. Великов заслугов Бокшая є його преподавательська робота у Ужгородському Художественному училищі прикладного искусства и также робота из дипломниками у Лембергському Інституті прикладного и декоративного искусства. Й. Бокшай умер 19 октовбра 1975 рока у Ужгороді и похороненый на цвинтарі Калварія. Його имня присвоєно Закарпатському Художественному Музею, а недалеко вуд музея установлена скульптурна композиія Й. Бокшай и А. Ерделі. (1994).
Федор Манайло
(1910-1978)
Федор Манайло – майзаважный творець неповторного образа подкарпатської школы живописи. Родив ся 19 октовбра 1910 рока у родині учителя у селі Ивановці на Мукачовщині. Учив ся у Мукачовськуй гимназії, котру закончив у 1928 році. У тому же році вун поступив у Празьку высшу художественно-промышленну школу, де готовили професіоналных монументалістув и художникув декоративно-прикладного искусства. Пуд час вакацій студентом Ф. Манайло мандровав по Гуцульщині, збирав етнографічный матеріал. У 1932 вун побывав у Франції у варошах Париж, Марсель, Ліон. У 1932 році у Празі проходила выставка „Руздвяна торговиця народного умельства Подкарпатської Русі”, де Ф. Манайло из успіхом екпоновав свої картины. У тому же році вун пише свуй знамый портрет „Дідо бідняк”. У 1934 році Ф. Манайло, успішно закончивши ученя у Празі, вернув ся на рудноє Подкарпатя, де активно включає ся у културноє и сполочноє житя края, у роботу Общества діятелюв образотворчого искусства, котроє возглавляв А. Ерделі. Из 1936 рока Ф. Манайло робить учителём у Ивановцях, а из 1937 до 1945 рока – преподавателём у Ужгородському ремеселному училищі. Майзнамыми картинами 30-х рокув є „Хлопчик из ягнятком” (1934), „Гуцулка” (1939), „Скорбота” (1938), „Дідо из онуком” (1939). Діла творчости Ф. Манайло характерными є експрессія, романтика, епічность. У 1946 році у Ужгороді Ф. Манайло активно принимать участіє у роботі областної організації Союза художникув Подкарпатя. У 1947 році вун быв замістителём директора Закарпатської картинної галереї, из 1949 до 1957 рокув возглавляв областну організацію Союза художникув Украйины. Педагогичеську діятелность продовжав до 1955 рока. у училищі декоративно-прикладного искусства. У 40-50 рокы творчества Ф. Манайло, як и многі художникы, быв под идеологічеськым пресом, айбо успішно изображає на свойих полотнах традиції и бытованя русинув, атрибутику минувшины и сочасності. Персональні выставки Ф. Манайло у Ужгороді (1961) и у Києві (1962) были дуже важными событіями у світі искусства, а выставка творув Ф. Манайло, Коцки, Ерделі у Москві (1964) пуд назвов „Старе и нове Закарпаття” мало феноменалный успіх и засвідітельствовала, ош тото є школа живописа европейського уровня. У 1972 році Ф. Манайло дустав званя заслуженого художника, а у 1947 – народного художника Украйины. Ф. Манайло умер 15 януара 1978 рока у Ужгороді, де и похороненый на цвинтарі Калварія. У чисть творчости Федора Манайло быв открытый державный меморіалный музей, котрый фунгує у їх сімейнуй хыжі у Унгварі. Єго сын, художник Иван Манайло, активно ся зучастнёвав у созданёви музея, а по роспадови Совэтського Союза – в єго всокоченї. Веце про творчёсть и жизнненный путь Федора Манайла годни сьте узнати на сюй вэб-сторонцї: https://www.manaylo-art.com/fedor-manaylo-creative-legacy.
Енді Варгол
(1928-1987)
Ведущий представитель поп-арта, художник, график, фотограф, Енді Варгол родив ся 6 августа 1928 рока у Піттсбурзі у русинськуй родині. Його отец и мамка емігровали у США из села Микова, што находить ся у Восточнуй Словакії, у 1909 році. Енді Варгол испершу учив ся на курзах по оранжировці вітрин, затым у технологічному інституті Карнегі. Там же у 1945-1949 роках изглядовав дизайн. Из 1949 рока робив ілустратором модных популарных журналув Вог, Гламур и др., робив также у фірмі грампластинок Колумбия Рекордс. У 1960 році Енді Варгол создав рекламу кока-колы и разных левешув Кембел, котрі стали классиков америцької рекламы. Великоє вниманіє Енді Варгол уділяв графіці. Свої графічні серії вун посвящав кінозвіздам, вадь знамым особностям (Мерлін Монро, Елвіс Преслі, Мао-Цзе-Дун и др.). Они также рахувуть ся класиков поп-арта. У 1964-1968 роках Енді Варгол руководив експерименталнов штудійов, котра служила містом стріч художникув, поетув, актристув кіно, представителюв высшых класув сполочности. У началі 80- х рокув Варгол создав графічні серії у стилі поп-арта на тему картин „Рожденіє Венеры” Ботічеллі, „Тайна вечеря” Леонардо да Вінчі, цикл автопортретув. Кромі того, Енді Варгол робив у кіно, создав серію німых філмув авангардного направленія. Знамый Е. Варгол и як выдаватель. Из 1969 рока выдавав часопис, де помістив цілу серію інтервью из знамыми людьми. Як літератор, вун написав денник, котрый быв опублікованый уже послі його смерти. Из 1973 рока Енді вюв передачі из кабелної телестудії Енді Варгол ТВ. Умер у Нью-Йорку 23 фебруара 1987 рока. У Восточнуй Словакії у Межилаборцях быв открытый музей Енді Варгола, експонаты діла котрого передав його брат Джон. Вун быв и главным організатором сего музея. Творчество Енді Варгола є предметом гордості як американськых, так и европейськых русинув.
Композиторы
Иоанн Бокшай
(1874-1940)
Иоанн Бокшай, сященник, композитор, диригент, родив ся 16 юлія 1874 рока у Хусті (Подкарпатя). Ошколованя проходив у Ужгороді у гимназії, у духовнуй семинарії. Вуд 1899 рока робив преподавателём учительської семинарії, у тот же час руководив церковными и світськыми хорами у Ужгороді. Вуд 1909 рока посіщав занятія у Мадярськуй королевськуй конзерваторії по класу композиції у Будапешті. Вуд 1912 робив сященником у селах Синевір, Широкый Луг, затым у Хусті. У 1919 році Иоанн Бокшай быв назначенный титулованым деканом, у 1921 році – консисторіалным радником, у 1924 році йому было присвоєно званіє титулярного каноника. У 1939 році Иоанн Бокшай стає депутатом Мадярського парламента. Написав 10 Літургій, композиції діла флейты, композиції діла фортепіано, дітську оперетту „У чу-жих пірях”, соло-речитатив діла фортепіа-но и змішаного хора на слова А. Духновича „Надъжда в Бога”. Выдав зборник „Церковноє Простопініє” на основі наспівув дяка Ужгород-ського катедралного собора Иосифа Малинича. Майзнамым произведенієм И. Бокшая є Літургія св. Иоанна Златоуста, котру закончив у 1921 році. Рукопис її найшов ся у 1990-х роках у Ужгороді, послі 75 рокув її написаня. Літургія была исполнена первый раз у Будапешті у 2001 році Візантійськым мужськым хором пуд руководством Т. Бубно.
Стефан Фенцик
(1892-1946)
Стефан Фенцик, сященник, педагог, журналіст, політичный діятель, родився у Великых Лучках 13 октовбра 1892 рока. Теологію изглядовав у Будапештському и Віденському універзитетах, у Парижі закончив право. У 1918 році С. Фенцик у Будапешті и у Відні изглядовав музыковеденя, у тому же році рукоположеный у сященники. Занимав ся широков педагогічнов діятелностю. Написав мелодію „Гимна Подкарпатськых русинув” 1919, выдав 2 зборника „Пъсні подкарпатськых Русинов” (1921-1923). У 1924 році быв назначеный членом епископськой консисторії, у 1929 році – проректором Ужгородської духовної семинарії. С. Фенцик быв активным політичным діятелём, сполупрацовав из А. Бровдійом. Як журналіст написав многочиселні репортажі про роботу конференцій и конгресув, у котрых принимав активноє участіє. Редаговав новинкы „Карпаторуский голос”, „Наш путь”, „Молодая Русь”. Послі прихода на Подкарпатя мадярув (1938 р.) быв назначеный депутатом верхньої палаты Мадярського парламента. Написав книгу по вопросу предоставленія автономії русинам. У 1945 році арестованый СМЕРШ-ом, быв осужденый на смерть и застріленый у Ужгородськуй тюрмі 30.03.1946 р.